Чорні вікна. №34.

Україна. 2058 рік.
Третя зима Епохи Забуття.

Цього дня сонце сховалося швидше, ніж вчора. Але воно й так було закутане увесь день хмарами й лише зранку зазирнуло подивитися як ми тут. Подивилося і щезло. Ніби вирішило, що ми тут і без нього даємо собі раду. Може, в цього сонця зір впав? Бо ми тут взагалі собі раду не даємо.

Ми тут кожного дня втрачаємо більше калорій, ніж споживаємо. Кожного тижня шукаємо собі новий притулок. І, напевно, кожного місяця когось втрачаємо. А кожного року… ну, ми звісно намагаємося зустрічати Новий Рік як раніше, але відчуття вже зовсім не ті. Ні ялинки, ні іграшок під нею. Навіть немає Діда Мороза чи Санта-Клауса. Немає навіть людей, які підуть шукати ту дурнувату бороду чи кожух. Дурних нема. Сьогодні всі ці ритуали втратили сенс.

Бо сьогодні ми втрачаємо більше калорій, ніж споживаємо.

Прийшло сповіщення від локатора. Точка на карті з запізненням переміщується по розбитому смартфону, ніби перескакує з одного острівця живого екрана на інший. Зупинилася дуже близько. Стоїть так вже десь хвилину чи дві. Напевно, підіймається поверхами. Хвилини через три вона вже буде на сьомому поверсі, ще через хвилину на десятому, а потім постукає п’ять разів у двері. Саме п’ять, бо точка обіцяла стукати п’ять, якщо прийшла одна і чотири, якщо з гостями.

Залишилося 45 секунд. Марко знову зламав двостволку і перевірив патрони. Обидва на місці. Так само, як і були на місці пару хвилин тому. Чи то йому подобається потім двостволку однією рукою захлопувати, як у фільмах, чи то він нервує — Марко поки не вирішив. Але подвійне дуло вже направлено в сторону дверей.

20 секунд. Вже зовсім скоро точка увійде через ці двері й залишиться тут спочивати. Цієї ночі так точно. А можливо ще на тиждень. В цьому будинку тихо останні дні. Ні шороху мишей, ні жодної людини навколо, навіть жодна лампочка ще не перегоріла. Напевно скрізь повкручували ті економки. Хоча вони й горіли колись раз за разом, присмалюючи кінець звивистої трубки біля патрону.

10 секунд. Чутно шаркання чобіт по останнім східцям, які ведуть на майданчик десятого поверху. Зараз вона проходить повз шахту ліфта, за звичкою тицяє в кнопку, яка більше ніколи не буде працювати та підходить до дверей. Раз, два, три. Чотири. П’ять.

— Грій чайник! — лунає за дверима відразу після п’ятого сигналу. — Я наче знайшла то печиво, що ти шукав тої неділі.

— Гониш?! — Марко опускає рушницю і відштовхує засов на дверях.

Якби ж то було печиво, то це був би найкращий його день за всю зиму. Відразу після того, як Марко Петрович відчинив двері то через секунду, а то й менше він отримав смачну сніжку в лоба, яка відразу розлетілася у передпокої. Це було навіть краще за печиво. Бо снігу ні Марко Петрович, ні Марта Степанівна не бачили вже як два роки.

— З Новим Роком! — ледь не стрибала від щастя Марта.

— Там сніг? Серйозно?

— Так, дурню, тобі між очей прилетіла справжня сніжка, яку я зліпила ось цими руцями, — Марта висунула вперед вологі та трохи червоні руки. — Ще й несла цілих десять поверхів!

— Дивно, що я не помітив як він падав, — Марко роздивлявся залишки сніжки в одній руці, а другою витирав мокрого лоба.

— А ти хіба не заліпив всі вікна ще як ми сюди прийшли? Світу білого не бачиш цілими днями, — Степанівна взялася у боки.

— Я піклуюся про нашу безпеку. А раптом хтось помітить світло?

— А вранці у нас також світло горить? Не видумуй, — Марта схилила голову, намагаючись зловити погляд співрозмовника. — Хочеш на вулицю?

— Сніг я вже побачив, а більше мені там ловити нема чого, — Марко поклав рушницю на коліна, розвернув візок й повернувся на кухню.

— Не бреши що не хочеш! — Марта досі стояла на майданчику. — Снігу не було два роки. Там його не купа, звісно, але вулиці стали чарівними.

— Ти забула який у нас поверх? Він розтане поки ми спустимося.

— Думаю він нас дочекається, — Марта ступила мокрим черевиком за поріг і зазирнула до кухні. — Мені здається він теж за нами скучив.

Марко хотів на вулицю. Хотів кожного дня, кожної ночі й кожної секунди, що проводив в цій квартирі. Він би й зостався на вулиці, якби там було трохи тепліше. Він би зостався там, якби не Марта. І вікна заліплені зовсім не через небезпеку. А через дерева, через полум’яне небо під час сходу та лілове під час заходу. Через зарослі трави та пташок. Хоча останніх все одно було чутно, скільки не ліпи ізоленти на вікна. Цікаво, а які зараз дерева? Напевно, всі білесенькі.

— Може… спробуємо через шахту? — Марко повернув візка до Марти.

— О, то ти вже згоден? — Степанівна знову стояла в стійці «руки в боки».

— Я не хочу, щоб це забрало багато часу.

— Спускатися будемо східцями, бо страховку я залишила у наплічнику. А на зворотньому шляху можемо випробувати шахту.

— А наплічник…

— На першому поверсі, вгадав.

— А якщо його хтось…

— Вкраде? — сніг на черевиках Марти перетворився у воду і розтікся в передпокої.

— Знайде. Якщо його хтось знайде?

— Слухай, ти там когось бачив сьогодні? Я ні. А чи може ти гадаєш поки я підіймалась там збіглася зграя людей?

— Двадцять чотири дні.

— Що двадцять чотири дні?

— Ми нікого не зустрічали, — сухо промовив Марко.

Марта закотила очі й закрила їх ще червоними руками.

— Так, з мене досить! Або ми йдемо на вулицю, або я йду за наплічником, повертаюся і ми будемо разом зішкрібати це гімно з вікон, — Марта не могла довго сидіти вдома, а тим більше дивлячись у вікно через маленьку шпарину в ізоленті. — Ну?!

— Гайда, тільки шапку візьму, — Марко й сам був не проти позбутися чорних вікон.

Оповідання №34 із серії «Епоха Забуття».

Автор: Владислав Гармаш
Головна ілюстрація: Igor Vitkovskiy