Чого мене навчили панічні атаки.
І чому стриманість та самоконтроль для мене стали виходом.
Напевно, я ніколи не розповідав своїм батькам про панічні атаки, з якими стикався. По-перше, мені було страшно, що вони мене не зрозуміють й подумають, що я збожеволів. По-друге, я до пуття і собі не міг відповісти що саме зі мною відбувається.
До поки не зустрів людей зі схожими проблемами.
Давайте спочатку розберемося з терміном. Якщо говорити просто, то під час панічної атаки людину охоплює… паніка. Просто, невже? Але у кожної людини та паніка різна.
Мені пощастило, бо мої панічні атаки доходили тільки до уявної тривоги, але ніколи до фізичних симптомів. У когось може збиватися дихання. У інших тремтять руки та пришвидшується серцевий ритм. Нудота, біль в грудях. Не вистачає тільки здуття та діареї (жарт).
Атака триває приблизно декілька хвилин. Але цього достатньо, бо ці декілька хвилин для людини відчуваються за пів години. Час розмазується й сприймати його стає дуже тяжко.
Закінчуються атаки по-різному. В мене це було досить непомітно. Я не розумів що спричиняє паніку, й так само не розумів що мене заспокоює. Але для кожного кінець може бути різним і не завжди приємним. Наприклад, в кінці можна так налякатися, що сльози потечуть самі від страху. Таке я також бачив.
Перший випадок
Мені було десь 14–15 років, коли я вперше відчув на собі панічну атаку. І скажу чесно — мені стало лячно. Лячно не через саму атаку, а тому, що я не зовсім зрозумів що сталося.
Тоді я нібито відчув, що саме зараз, саме в цей момент має відбутися щось погане. Це схоже на дитячі емоції, коли ви якось накосячили й батьки от-от дізнаються про це. В животі крутить, серце вискакує з грудей, в голові програються тисячі сценаріїв розвитку подій і ви буквально на ходу придумуєте шляхи відступу.
І якщо брати реальні ситуації, то в них мені ніколи не вдавалося вийти сухим з води. Бувши малим я міг брехати своїм батькам до посиніння, але ніколи б не зізнався, що це я напартачив. Це, до речі, було дуже погано, бо коли я дійсно не був винен, то я не міг довести своїм батькам, що я не винен і це лише дурні обставини, чи мене просто хтось підставив.
Але цього разу для тривоги не було приводу. Вона з’явилась сама по собі. Це був звичайний вечір, звичайного дня у звичайній мені атмосфері. Я ні з ким не посварився і нічого поганого не зробив. Сидів собі за комп’ютером, просто грав чи дивився мемасики в соцмережах, точно вже не пам’ятаю.
Мої рухи та вчинки під час атаки, як би вам так сказати, були очікуваними. Я ніби знаходився в режисерській версії дежавю. Я цілком розумів що роблю, але постійно про себе думав «хм, це досить очікувано». Мені здавалося, що мозок працює у 2 рази швидше тіла і я можу вгадати що буду робити через хвилину.
Але я запам’ятав той випадок, бо це було дуже дивно.
Друга, третя та четверта атака
Ситуації повторювалися знову з проміжком у декілька місяців.
Мабуть, лише один чи два рази панічні атаки траплялися у людних місцях, але проходили дуже швидко. Гірше було тоді, коли я був на самоті. На самоті я не міг відволіктись на інших людей чи на якусь розмову. Був тільки я, мій тривожний стан і дивні думки.
Звісно, після регулярних атак я вирішив все ж загуглити та дізнатися більше про них. Розповідати комусь було дуже ризиковано — раптом мене відправлять в психлікарню. Я дізнався, що ці всі тривоги кличуться панічними атаками й не один я страждаю від таких приступів. А дехто страждає навіть дужче (не забуваємо про тремтіння рук, серцебиття та дихання).
Свідоме страждання
Отже, тепер я більше знав про панічні атаки й прийшла пора щось з ними робити. Я вирішив, що до наступного випадку я буду вже підготовлений й зможу пережити його легше. Довго чекати не довелося.
Під час наступної панічної атаки я вирішив спрямувати свої думки не на обдумування того поганого, що зараз має статися, а на свідоме розуміння того, що я знаходжуся в стані панічної атаки. Звісно, може скажу дурість, але головною метою для мене стало не панікувати й просто продовжувати робити те, що робив.
Приблизно щось таке було в мої голові під час наступного випадку:
«О, в мене знову панічна атака. Мої думки наразі будуть гасати в голові як навіжені, але то тільки тупа паніка. Мені не має чого хвилюватися, бо нічого поганого не відбувається. Так, зараз мої рухи трохи повільні й думаю я швидше, але це цілком нормально. Що я там робив? Малював кнопки на сайті? Ну і добре, продовжу собі малювати далі. Ось зараз зроблю скруглення, а тепер виберу колір. А тепер візьму чашку з чаєм та зроблю ковток.»
Знаю, це виглядає трохи кріпово. Але таке заспокоєння мені допомагало. Хоча я і думав, що це дуже тупо, що мені й потрібно якесь самозаспокоєння.
На наступних «сеансах» паніки я намагався зменшувати кількість думок і не описував в голові буквально все, що я робив. Контролювати думки дуже складно і я заздрю тим людям які це вміють робити.
Сталося так, що моїми думками в голові під час останніх атак було лише: «О, привіт панічна атака. Іди в сраку, я просто продовжу робити те, що роблю. Ти все одно змайнаєш звідси.»
Не знаю, чи мені допомогло заспокоєння чи просто в моєму житті було все в порядку, але панічні атаки відбувалися все рідше й останнім часом приходили лише 2–3 рази на рік.
29 травня 2019 року. Вночі, приблизно о 00:30.
Так, я почав записувати випадки паніки, бо вирішив, що це ще один крок, щоб навчитися їх контролювати. І так, це останній раз, коли в мене була панічна атака, чому я дуже радий. Якщо до літа в мене не буде знову такого випадку, то боротьба проходить успішно.
Зараз мені 24 і пройшло майже 10 років з першого випадку панічної атаки. Тільки сьогодні я зрозумів, що я вже досить довго живу бік о бік з цим. Я б не назвав це проблемою, на якій потрібно загострювати увагу, воно просто в мене є. Нічого особливого і нічого страшного.
Стриманість та самоконтроль
Саме панічні атаки навчили мене триматися в спокої та контролювати свої дії в реальному житті. Не на 100%, звісно, але я досі над цим працюю.
Вони навчили мене того, що будь-яку ситуацію можна тримати під контролем. Мінімум, у свої голові. Вони навчили мене спокійно приймати рішення та дивитися на проблеми глибше. І, зрештою, вони навчили мене спокійно піти й помити посуд, не зважаючи на те, чия зараз черга чи хто більше втомився. Останнє, напевно найцінніше придбання :)
Що робити, якщо у людини поряд з вами панічна атака?
Насправді, я не знаю що саме потрібно робити. Але точно ніколи не залишайте людину на самоті. Не намагайтеся її відволікати чимось або заспокоювати (в моїх випадках це ніколи не працювало). Просто продовжуйте робити те, що робили — ідіть кудись, їжте або грайте в ігри. Дихання також непогано допомагає, дихайте разом з людиною, якщо атака сильна. Я не можу гарантувати те, що вам допоможе мій варіант, в кожного процес різний.
І скажу ще раз — не залишайте людину на самоті. Моя дівчина також страждає від таких атак. В неї вони бувають різні: довгі й сильні, короткі та слабкі. Але я розумію її стан і розумію, наскільки важливо зараз бути поряд з нею.
На останок. Скажіть близьким про ваші панічні атаки, якщо такі були. Розкажіть що ви відчуваєте та як вони проходять у вас. Скажіть, як вам важливо, щоб вони були поряд в цей час. Не бійтеся. Перемагайте страх разом.
